Пережити своє кохання: одеська актриса по-новому осмислила творчість третього чоловіка Мерилін Монро

Останній показ нової вистави «Театру К» в цьому сезоні відбувся на камерній сцені Всесвітнього клубу одеситів (Маразліївська, 7).

П’єса Артура Міллера «Я нічого не пам’ятаю» не найтиповіша в надбанні одного з найінтелектуальніших драматургів Америки (одруження з секс-символом століття Мерілін Монро було скоріше продуманим піар-ходом, аніж шлюбом зі щирого кохання). Складною її не назвеш. Проте є в ній дещо щемливе.

Вдова навідується до старого друга, це дійсно дружба повз чуттєві емоції. Двоє вже немолодих людей згадують минуле. Колись життя било ключем, раділи, веселилися, танцювали, падаючи з ніг. Тепер Леонора забагато п’є, а дарма, чоловік від цього не воскресне. Лео слабкий здоров’ям, питво тримає явно для гостей, а для Леонори – ще й червоні домашні капці, які дбайливо приносить в очікуванні подруги. Цей жест драматургом не прописаний, його привніс режисер-постановник та виконавець ролі Лео Олексій Агопьян (зірка шоу «Каламбур» немов відкидає свій клоунський досвід, проте його гру ажніяк не назвеш безбарвною.

Хоча, звісно, рудий фейєрверк в цій історії – Леонора, нервова, ексцентрична особа, яку грає актриса Театру ляльок Карина Шрагина-Кац.

«Проект «Театр К» утворився близько 10 років тому, коли з’явилися мої вистави (на той момент – моно, пізніше бралися п’єси й на двох), що не належали жодному театру, — розповідає після того, як стихли гучні оплески, Карина. — Я сама обирала п’єси, тяжіючи до екзистенційного театру («Поїзд для Аглаї»), театру абсурду («Монолог для тихого голосу»), театру камерної психологічної драми («Мімс», «Маленькі трагедії у часи Великої»).

Карина Шрагіна-Кац завжди дуже вибірково підходить до драматургії, яку бере до работи, і в цьому вона молодець.

«Люблю за допомогою відповідного матеріалу зосередитися на процесі самопізнання, покопатися у власних переживаннях – здогадках, прозріннях, страхах, захопленнях, емоціях, облудах – та удаване безглуздя обертається раптом ясною думкою. З’являється надія на вихід з емоційної безвиході (до речі, й для глядачів теж)», — посміхається актриса.

«В проєкті «Театр К» дуже багато літер «К»! Це Камерний, Креативний театр, до того ж я настільки вдячна людям, котрі мене чогось навчили, що хочу завжди пам’ятати про них. Це мої майстри та вчителі, і так співпало, що в усіх їхніх прізвищах перша літера «К». Це, передусім, Кац, а також Котляр, Крупнік, Клім. Звісно, те, що я Карина — може викликати найпершу асоціацію, адже робила це для себе. Але мені дуже хочеться підтримувати пам’ять про цих людей».

Відомий кінорежисер Михайло Кац, перший чоловік Карини та батько її чудового сина Олександра, багато вклав у її становлення як актриси. Це був яскравий творчий союз, але, на жаль, набагато старший за віком Михайло закономірно раніше пішов із життя. Безсумнівно, він би вітав ідею «Театру К», адже не приховував, що вважав молоду дружину геніальною актрисою, яку повинна бачити публіка якомога частіше.

«Вистави гралися на різних камерних майданчиках міста, — нагадує Карина. — А коли почалася велика війна, Всесвітній клуб одеситів став нашим домом – кожний рік – нова постановка. «Скрипка та трошки нервово…» – музично-поетична вистава (2022), «Маленькі трагедії у часи Великої» (2023), «Я нічого не пам’ятаю» (прем’єра 2024-го року). А цієї весни ми побудували в клубі навіть невелику сцену для театральних постановок! П’єсу Артура Міллера знаю давно – она лежала, так би мовити, у портфелі. Але довго не зважувалася знайти режисера та партнера».

Чим далі опиняється у часі подія смерті чоловіка Леонори, Фредеріка, тим глибше її втеча в себе, спогади про щасливі дні ранять, і тут-таки й рятує захисна фраза «Я нічого не пам’ятаю». Хоча як забути вражаючого чоловіка, котрий колись зробив таку заяву твоїй матусі: «Мадам, у вашої дочки з біса гарна дупка?», ось Лео такого не вимовив би навіть під наркозом, виховання не те чи харизма. «Він не мав помирати першим, Лео», — вихопиться у Леонори.

«Чому ця п’єса? – По-перше, там головна жіноча роль. По-друге, проблема цієї жінки мені цікава, як нерідкісний феномен в житті – смерть чоловіка притягла за собою втрату сенсу життя (хоча я особисто ніколи сенс життя не втрачала). Адже будь-яка залежність ускладнює та збіднює наше життя, навіть залежність від коханого… Ігорю Тільтікову, першому виконавцю ролі Лео, п’єса також сподобалась. Олексій Агопьян хотів розглядати два різних погляди на життя – матеріальний (Лео: «Ми всього лише хімічні поєднання, живемо, тому що живемо») і романтичний (Леонора – милування природою, тваринами, пошук сенсу, хай і марно). Ця суперечка вічна. Коли він грав (до того було зіграно з Ігорем Тільтіковим два рази) – для мене раптом зазвучали нові мотиви поведінки його персонажу», — лукаво посміхається Карина.

Ну так, не виключено, що десь у глибині душі Лео має до подруги тепліші почуття, аніж хоче показати, втупившися при ній у газету своїм «маленьким обличчям упертюха», як його описує Міллер. І в фінальному танку під «Тіко-Тіко», коли Леонора немов скидає тяжіння прожитих років та пережитих негараздів, мало чим може їй допомогти, так, злегка за руку притримати, поки кружляє…

Враховуючи, що театр – це інструмент, що досліджує безодні людської душі, можна передбачити, що вистава будет ставати все глибшою та цікавішою від показу до показу, адже над нею працюють неординарні люди. А кожний вихід на сцену робиться заново, з чистого аркушу.

Авторка — культурна оглядачка «Думської» Ірен Адлер,
фото Володимира Андреєва та Олександра Синельникова

https://dumskaya.net/news/perezhit-svoyu-lyubov-odesskaya-aktrisa-pereosmy-185048/ua/