Євген Деменок став лауреатом Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея
Член Президентської ради Всесвітнього клубу одеситів Євген Деменок став лауреатом премії, заснованої журналом "Новий світ", що видається в Торонто (Канада). Премія вручається з 2015 року, і назва її не випадкова - лауреат Нобелівської премії Ернест Хемінгуей починав свій письменницький шлях саме в Канаді, працюючи кореспондентом газети "Toronto Star".
Премія представлена такими номінаціями: проза, поезія, критика, публіцистика, дитячий твір, редакторська номінація, літературний переклад, країни та континенти.
У попередні роки лауреатами премії ставали Евгений Голубовский, Маріанна Гончарова, Каріне Арутюнова, Катя Капович, Марина Гарбер, Едуард і Борис Амчиславські та інші. Координатори премії - Альона Жукова та Михайло Співак.
Есе та нариси Євгена Деменка публікуються в безлічі відомих літературних журналів, і ось тепер - премія за есе "Крізь призму історії". Есе про Прагу, про Одесу, про те, як погляд на сьогодення крізь призму історії змінює світосприйняття:
"Погляд на сьогодення крізь призму історії кардинально змінює сприйняття.
<...> Щось схоже відбувається зі мною щодня на празьких вулицях.
В Одесі ще гірше. Вона вся просякнута історією, як добре настояний торт. До історії відомих і невідомих людей тут підмішується моя особиста історія. Історія моєї родини. І це цілі нашарування.
А починається все з найпростіших речей.
Коли я дивлюся з вікна своєї квартири на дах невеликого флігеля внизу, я не тільки думаю про те, що тут розташовувалася картинна галерея художника Миколи Дмитровича Кузнєцова, і вкотре планую поїхати в Белград, де він провів останні роки свого життя, а й згадую, як у десятому класі ми цілий тиждень чергували тут, на посту номер один, біля пам'ятника невідомому матросу, і як це було здорово.
Коли я йду по посилку на найближчу пошту, проходячи повз значну будівлю, в якій тепер навчають поліцейських, серце моє нехай трохи, але тремтить, бо саме тут, у давно неіснуючій третій чоловічій гімназії, навчалися Кандинський, Корольов, Козачинський і все той же Марк Слонім.
Трохи далі, вже на Успенській, я намагаюся зайти на подвір'я будинку номер сім, колись прибуткового будинку Котляревської, зведеного чехом Вікентієм Прохаскою, бо там жили не лише Кіра Муратова та професор Добролюбський, з онукою якого одружився мій двоюрідний брат, а насамперед тому, що там виріс мій тато. Через квартал, у двадцять третьому будинку, колись зведеному знаменитим Францем Моранді для не менш знаменитого Анатри, знаходилася в 1950-х школа номер 83, де навчався тато. Зараз це єврейська школа номер 94, зовсім нещодавно названа на честь одного з найвидатніших синів Одеси, Володимира Жаботинського - з цієї нагоди до Одеси приїжджав його онук, і ми з ним тоді чудово поспілкувалися. А на початку 90-х тут же працював дитячий садок, і одного разу, почувши з його вікон дитячий сміх, я гостро захотів кинути все під три чорти і піти працювати сюди вихователем.
Так і не пішов.
Ну, а в сірому чотириповерховому будинку номер двадцять сім, збудованому 1913 року архітектором Кам'янецьким для Шифф-Райзмана, жило моє перше кохання, і я провів там безліч п'янких вечорів і ночей.
Одесою легко і приємно прокладати маршрути..."
Віце-президент Всесвітнього клубу одеситів Євген Голубовський