Сьогодні день пам'яті кінорежисерки Кіри Муратової

Минуло п'ять років від дня її смерті.

"Ви мене хочете, як консервну банку, розкрити? Поріжетеся об краї!" - не раз говорила Кіра Георгіївна Муратова журналістам.

І справді, ніколи не прогиналася, говорила, що думала і так, як хотіла.
І кіно знімала, як хотіла. Коли її екранізацію Короленка "Серед сірого каміння" редактура і цензура спотворили, зняла своє прізвище, поставила зухвалий псевдонім - Іван Сидоров.

Земний шлях завершився у 83 роки. 7 червня 2018 року.

Для мене кінематограф Кіри Муратової почався 1967 року, коли вийшов її перший самостійний фільм "Короткі зустрічі"... І потім "Довгі проводи", на жаль, покладені на полицю, "Зміна долі", "Чутливий міліціонер", "Астенічний синдром"...

Мені здається, що дивився, а деякі й не раз, усі фільми Кіри Муратової.
Вона створила свій кінематограф. Не взагалі авторське кіно, а андерграундне кіно, яке до неї не існувало на радянському екрані.

Не все їй дали зняти, про що думала, що хотіла.
Дуже болісно перенесла закриття проекту "Княжна Мері" за Лермонтовим. У процесі роботи я розмовляв із Кірою Георгіївною, ще жевріла надія, що не зупинять фільм...

Але після чергової сутички з владою вона приходила до тями і продовжувала працювати. Тим паче, що навколо були однодумці, починаючи з Євгена Голубенка, чоловіка, але й художника, але й сценариста...
2014 року, 2 вересня, у день народження Одеси, ім'я Кіри Муратової було увічнено на одеській "Алеї зірок".

Ми знали, що Кіра Георгіївна не дуже любить приймати нагороди, тим паче говорити промови. Але тут вона погодилася прийти на церемонію і підготувала короткий текст для відповідного виступу.
Це не були чергові слова подяки.
Це була позиція творчої людини.
Ба більше. За три-чотири дні Муратова зателефонувала мені і сказала, що хотіла б текст цього короткого спічу передати в альманах "Дерибасівська-Ришельєвська", щоб не забулося.
І не забулося.
Виступ надруковано в грудневому номері альманаху за 2014 рік.
Нагадаю цей дуже короткий текст:

Кіра Муратова
Слова з приводу того, що мене закатали в асфальт
Я жила в різних містах і різні міста любила. В Одесі відбулося 95 відсотків моєї професійної діяльності.
Потрапивши в таку ось, як сьогоднішня ситуація, людина має або дякувати, або кланятися.
Отже, спасибі Одеса, ти мене в старості років удочерила!
Але раз у мене мікрофон у руках, я маю сказати те, що стосується цього заходу - "Алеї зірок".
Це дійство з розряду іграшок-брязкалець, що відволікають від жаху життя. Які відволікають від жаху часу - гіршого за який не придумаєш. Раніше ми вбивали інших тварин. Тільки. Тепер убиваємо одне одного. Це давно мало б стати табу.
Як людоїдство.

Жодна територія не варта того, щоб убивати одне одного.
Навіть якщо територія називається Батьківщиною.
Усі революції закінчуються гільйотинами. Майдан починався як мирна революція. Піднесена, ідеальна. (Про це зняв свій фільм С. Лозниця).
Ви яке слово оберете - "патріотизм" чи "пацифізм"?
Я віддаю перевагу "пацифізму".

Минули роки...
Немає Кіри Георгіївни.
А її слова, сказані на Ланжеронівській, між оперним театром і літературним музеєм, не тільки не втратили сенсу, а й стають очевиднішими.
Війни потрібно закінчувати. Не можна вбивати одне одного.

Якби пережила Муратова етнокатастрофу, варварство, вчинене росією на Дніпрі? Переконалася б у своїх висновках. Люди повинні відмовитися від воєн, якщо людство має намір вижити.

Думаю, це урок життя і творчості нашого великого сучасника.

Євген Голубовський, віце-президент ВКО